Лютий, що болить
24 лютого 2026 року – чотири роки з того ранку, коли російські ракети розбудили країну о четвертій. Тоді кремль оголосив про «спеціальну воєнну операцію». Насправді ж це була спроба знищити державу, стерти націю й повернути Європу в епоху імперій.
Сьогодні – 1461-й день повномасштабної війни. І дванадцятий рік з моменту, коли агресія росії проти України почалася з окупації Криму.
Війна, яка почалася не у 2022-му
російська агресія проти України офіційно стартувала 20 лютого 2014 року. Цю дату згодом закріпили в українському законодавстві як день початку тимчасової окупації Криму. Показово, що вона викарбувана на медалі Міністерства оборони російської федерації «За повернення Криму», ще до псевдореферендуму.
Після Революції гідності, що тривала з 21 листопада 2013 року до 20 лютого 2014 року, кремль скористався політичною нестабільністю в країні. Поки країна оговтувалася від розстрілів протестувальників і втечі Віктора Януковича, російські військовослужбовці без розпізнавальних знаків – так звані «зелені чоловічки» – почали захоплювати стратегічні об’єкти в Криму.
27 лютого 2014 року озброєні підрозділи російської федерації захопили будівлі Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Уже 16 березня під контролем російських військових відбувся псевдореферендум, який не визнають ані Україна, ані більшість країн світу.
У лютому-березні 2014 року росія блокувала українські військові частини, захоплюючи аеропорти Бельбек і Сімферополь, а також сухопутні кордони півострова. 25 березня 2014 року було захоплено останній український корабель у Криму – тральник «Черкаси». Півострів фактично опинився під повним контролем російських збройних сил.
Паралельно кремль почав дестабілізацію ситуації на сході України. У квітні 2014 року в Донецьку, Луганську та інших містах проросійські угруповання, координовані російськими спецслужбами, захоплювали адміністративні будівлі та проголошували створення «народних республік» – «ДНР» і «ЛНР».
14 квітня 2014 року виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов оголосив про початок антитерористичної операції із залученням Збройних сил України. Так розпочався перший етап відкритої фази війни на Донбасі.
У серпні 2014 року, під час боїв під Іловайськом, українські військовослужбовці вперше зіткнулися з регулярними підрозділами російської армії. Незважаючи на підписання Мінських угод у вересні 2014 року, бойові дії тривали, а лінія фронту залишалася нестабільною.
Упродовж наступних восьми років росія стверджувала, що на Донбасі триває «громадянська війна», позиціонуючи себе «посередником», а не стороною конфлікту. Ця інформаційна стратегія допомагала країні уникати міжнародної ізоляції й підтримувати контроль над окупованими територіями.
24 лютого 2022 року масштабне вторгнення з території росії, Білорусі та тимчасово окупованого Криму остаточно зруйнувало цей міф. Те, що роками назвали «гібридним конфліктом», переросло у найбільшу війну в Європі з часів Другої світової.
«Бліцкриг», що захлинувся під Києвом
У лютому 2022 року Кремль не приховував своїх амбіцій: швидкий удар, параліч влади, демонстративне падіння столиці – й капітуляція держави. Сценарій був розрахований на ефект шоку. Десант у Гостомелі, колони бронетехніки через Чорнобильську зону, прорив до урядового кварталу – і гучна картинка для російського телебачення: «Київ за три дні».
Ключовою точкою операції став аеропорт «Антонов» у Гостомелі. Саме туди 24 лютого висадився російський десант. Захоплення цього летовища мало забезпечити швидке перекидання важкої техніки та особового складу для оточення столиці.
Бої за Гостомель стали одними з найзапекліших у перші години вторгнення. Українські військові, нацгвардійці та прикордонники зірвали план блискавичного захоплення летовища. Злітно-посадкова смуга була пошкоджена, що унеможливило масове перекидання російських сил.
У ангарах цього аеропорту російські обстріли знищили легендарний Ан-225 «Мрія» – найбільший транспортний літак у світі, символ української інженерної потуги. Це був не лише удар по авіації – це спроба вдарити по символах.
Однак блискавка, на яку розраховував кремль, виявилася коротким замиканням. російські колони розтягнулися на десятки кілометрів. Логістика дала збій. Українські підрозділи методично знищували техніку. Спроба прориву до столиці захлинулася на підступах – у Бучі, Ірпені, Ворзелі, на Житомирській трасі.
Буча, Ірпінь, Гостомель, Ворзель, Бородянка – ці назви стали символами трагедії та незламності. Після звільнення території у квітні 2022 року світ побачив те, що російська пропаганда намагалася приховати: братські могили, тіла цивільних із зав’язаними руками, катівні, зруйновані житлові квартали.
Бучанська різанина стала доказом системних воєнних злочинів росії та остаточно зруйнувала міф про «визволителів». Наприкінці березня 2022 року російське командування змушене було відвести війська з півночі України. «Київ за три дні» перетворився на втечу з-під Києва за місяць.
Цей провал став не лише військовою поразкою. Це був крах концепції. Уявлення про слабку Україну. Імперський розрахунок на страх.
Під Києвом захлинувся не просто «бліцкриг». Це стало визнанням міфу про непереможність російської армії.
Маріуполь. Харківщина. Херсон.
Після невдачі операції із захоплення столиці кремль змінив тактику. Якщо столицю захопити не вдалося – акцент було зроблено на виснаження, тотальне знищення міст і повільне просування на сході та півдні. Війна перейшла в іншу фазу – більш криваву, більш руйнівну, з артилерійським вогнем замість «бліцкригу».
Маріуполь: місто, що трималося до останнього
Маріуполь став символом надлюдського спротиву. Місто опинилося в оточенні вже наприкінці лютого 2022 року. російські війська методично знищували його авіаударами та артилерією. Бомбардування пологового будинку, удар по драматичному театру, де переховувалися сотні цивільних, – ці кадри облетіли світ.
Єдиним опорним пунктом українських сил залишився металургійний комбінат «Азовсталь». У підземних укриттях – військові, поранені, цивільні. Захисники тримали оборону майже три місяці, відтягуючи на себе значні сили противника й сковуючи його ресурси. Маріуполь став містом-символом та водночас містом-ранною.
Харківщина: блискавичний контрудар
У вересні 2022 року Україна продемонструвала, що здатна не лише оборонятися, а й наступати. Харківська операція стала прикладом швидкої, добре спланованої атаки, несподіваної для ворога.
Українські підрозділи прорвали оборону супротивника, звільнивши Ізюм, Балаклію, Куп’янськ та сотні населених пунктів. російські частини втікали, залишаючи техніку й склади боєприпасів. Світ побачив інше обличчя війни – не лише оборону, а наступ.
Херсон: місто, яке повернулося
Херсон – єдиний обласний центр, який російські війська змогли захопити після 24 лютого 2022 року. Окупація тривала понад вісім місяців. У листопаді українські війська змусили противника відступити на лівий берег Дніпра.
11 листопада 2022 року українські прапори знову замайоріли в центрі міста. Люди зустрічали військових зі сльозами й обіймами. Це було не просто звільнення території – це був сигнал: росія не всесильна.
Світ, який у перші дні вторгнення прогнозував Україні падіння за тижні, побачив інше. Побачив армію, що вчиться в бою, адаптується до нової реальності, освоює сучасне озброєння й переходить у наступ. Побачив державу, що вистояла – і почала відвойовувати свої землі.
Ракетний терор і спроба зламати тил
Не досягаючи стратегічного прориву, росія вдається до системного терору цивільних. Ракетні атаки по енергетиці, удари по житлових кварталах, лікарнях, школах. Сотні атак на критичну інфраструктуру.
За роки повномасштабної війни було зруйновано або пошкоджено тисячі освітніх закладів, медичних установ, сотні пам’яток культури. Під загрозу потрапила не лише армія – під загрозу опинилася сама українська ідентичність.
Рашизм як ідеологія знищення
Те, що відбувається вже понад десять років, вийшло за межі просто «конфлікту за території». Це не лише про лінії на мапі. Це спроба стерти сам факт існування України. Російська політична доктрина – від офіційних заяв до програмних статей кремлівських ідеологів – фактично заперечує право українців на державність, культуру й окрему національність.
Риторика про «один народ», «історичну помилку» та «штучну державу» не лише пропаганда – вона стала виправданням насильства. Коли заперечують право на існування, наступним кроком є спроба фізично це існування знищити.
- Депортації українських дітей до росії.
- Фільтраційні табори на окупованих територіях.
- Катівні в підвалах захоплених міст.
- Масові поховання в Бучі, Ізюмі, Маріуполі.
Це не «екстремальні випадки». Це не «помилки війни». Це елементи системної політики залякування, деморалізації й очищення територій від «нелояльного населення».
Світ шукав термін для цього явища – і з’явився термін «рашизм». Це поняття поєднує імперський реваншизм, культ сили, мілітаризм, тоталітарне мислення та зневагу до міжнародного права. Ідеологія, в якій держава стоїть вище за людину, а насильство – вище за право.
Рашизм – це не лише про політику кремля. Це про систему, що виправдовує знищення цивільних як «супутні втрати», що перетворює депортацію дітей на «евакуацію», а захоплення міст – на «визволення».
Тому війна росії проти України – це не просто воєнне протистояння. Це зіткнення цінностей. Світ, де діє сила права, проти світу, де визнається лише право сили. І поки ця ідеологія живе, загроза не зупиниться на кордонах України.
Чотири роки спротиву
Протягом цих років Україна вистояла там, де їй у перші дні прогнозували лічені тижні. Пам’ятаєте ті заголовки західних медіа про «неминуче падіння»? Пам’ятаєте евакуаційні плани посольств та швидку зміну влади? Усе це залишилося в архівах. Україна – ні.
Вона захистила столицю, зірвавши сценарій блискавичного перевороту.
Зупинила наступ на півночі, сході й півдні.
Провела успішні контрнаступи – на Харківщині, на правобережжі Херсонщини.
Зберегла інституції, армію, економіку, систему управління.
У червні 2022 року Україна отримала статус кандидата на вступ до Європейського Союзу – політичний сигнал, що країна не лише тримається, а й рухається вперед, навіть під обстрілами.
Європейський Союз став для України не абстрактною геополітикою, а простором, у який вона входить через реформи армії, антикорупційні зміни, адаптування законодавства – часто в умовах війни.
Але головне – трансформувалося суспільство:
- Військова – коли сотні тисяч стали до лав Збройних сил.
- Волонтерська – коли тил закрив те, чого не встигала держава.
- Дипломатична – коли Україна навчилася формувати коаліції.
- Інформаційна – коли кожен телефон став інструментом правди.
Війна змінила країну. Вона зробила її жорсткішою, вимогливішою, менш наївною. Але водночас – більш згуртованою.
Чотири роки спротиву – це не тільки про фронт. Це про здатність нації не розсипатися під тиском. Про державу, що вчиться воювати й реформуватися одночасно. Про суспільство, яке більше не чекає рішень – а формує їх.
Вистояли.
І боремося далі.
Фото: колаж «Київщини 24/7», з відкритих джерел.
Створено за матеріалами: kyivschina24.com