Церковний собор, на якому планувалося обрати нового митрополита Київського, Галицького і всієї Русі, відбувся в Софійському соборі 8 липня 1685 року.
Титул був передано єпископу Гедеону Святополку-Четвертинському, що мало наслідком перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату.
Втручання Москви у справи Київської митрополії тривало з часів утворення Гетьманщини, проте перші кроки до її анексії були зроблені за гетьманування Івана Самойловича. Після смерті архімандрита Києво-Печерської Лаври Інокентія Гізеля у 1683 році, гетьман написав листа Московському патріарху Іоакиму, просячи благословення на вибори нового настоятеля. Московський патріарх відповів на його проханння, але вчинки гетьмана обурили духовенство. Воно обрало настоятелем Варлаама Ясинського, якого посвятив митоблюститель митрополичої Київської кафедри, Чернігівський архієпископ Лазар Баранович, виступаючи проти москалів.
Однак внутрішні чвари та конфлікти, битва за митрополичий престол, змусили українське духовенство звертатися за підтримкою до Іоакима. З часом патріарх поставив Лавру в залежність від себе й зміг змусити Самойловича якомога швидше обрати митрополита, попереджаючи про небезпеку, що “лихі уніати” можуть забрати Київську митрополію.
Гетьман почав шукати кандидата, яким виявився Гедеон Святополк – єпископ Луцький і Острозький. Раніше він втік до підконтрольних Москві українських регіонів із Речі Посполитої, рятуючись від примусового переходу до католицизму або уніатства. Його підтримали гетьман та частина українського духовенства, а також московський уряд.
Тоді Московія вже вела таємні переговори з Константинополем, прагнула отримати згоду на перехід Київської Митрополії до Московського патріархату та поставити свого кандидата, але отримала ввічливу відмову, аргументуючи це важкими обставинами в Османській імперії. Лише після цього Московія вирішила домогтися лояльності нового легітимно обраного митрополита, наказавши Самойловичу діяти швидко і без благословення Константинопольського патріарха.
На скликаний собор 8 липня прибули лише представники Київської єпархії. Лазар Баранович та представники православних єпархій з Речі Посполитої ігнорували подію. Не було і самого Гедеона. Замість цього на зібранні були багато світських осіб, включаючи тодішнього військового осавула Івана Мазепу. На несоціальні сподівання Самойловича, собор не відмовився від послуху Вселенському патріархові, але під тиском гетьмана все ж обрав митрополитом Гедеона, який висловив лояльність до Москви.
Опозиційне духовенство висловило протест, стверджуючи, що перехід під юрисдикцію Московії призведе до посилення уніатської пропаганди, а у разі повного підпорядкування вибір митрополита стане неможливим. Насправді, вони найбільше боялися втратити власні привілеї і вимагали від Самойловича представити їхні інтереси перед патріархом, що й було виконано.
Іоаким затвердив рішення собору, вітуючи Гедеона, однак не згадав про збереження давніх привілеїв. Вже 8 листопада 1685 року Гедеон, незважаючи на відсутність схвалення Константинопольського патріарха, прийняв посвяту в Москві. Одночасно в Успенському соборі Кремля він склав присягу вірності патріархові, підтвердивши підпорядкованість митрополита Київського Москві і ставши одночасно єпископом Московської православної церкви.
Подальші переговори Московії з Константинополем, у яких було й підкуп, завершились виданням акта Константинопольської Православної Церкви 1686 року. Документ надав право висвячувати Київського митрополита Московським Патріархом, проте з певними умовами, які Москва незабаром порушила, фактично анексувавши Київську митрополію. Вже 1688 року було заборонено вживати титул “митрополит Київський, Галицький і всієї Русі”.
Москва нав’язала Україні “Переяславські статті” 17 жовтня 1659 року. Цей документ значно обмежував автономію козацької держави під протекторатом Московії. Його підписав новообраний гетьман Юрій Хмельницький. Одним з пунктів угоди було підпорядкування Київської митрополії Московському патріархові та заборона приймати посвяту від Константинопольського патріарха.