Герої
«Любов – це не померти заради когось, а вижити за будь-яку ціну». Ці слова батька стали для Олексія Анулі орієнтиром на початку повномасштабного вторгнення, коли російські війська вже наближалися до Чернігова. Обидва боролися за свою країну, а незабаром Олексій потрапив у полон. Саме ці слова допомагали йому пережити катування та жахливі умови. Про це пише Українська правда. Життя
Олексій – кікбоксер і тілоохоронець з Чернігова. До 24 лютого 2022 року його життя повністю оберталося навколо спорту та роботи у сфері персональної охорони. Він активно займався кросфітом, довгими дистанціями у плаванні, вдосконалював тактичні навички, співпрацюючи з високопоставленими клієнтами, зокрема, з розробником WhatsApp Яном Кумом. Ці навички стали його рятівним механізмом, коли це було найбільше потрібно.
Повернувшись додому з відрядження 22 лютого, Олексій відчував тривогу. Наступного дня, 23 лютого, він провів останній мирний день із сім’єю: купав свого трирічного сина, проводив час із семирічною донькою. Ці спогади стали для нього підтримкою в полоні.
На світанку 24 лютого він вирушив до військкомату, а вже того ж вечора був на фронті. Його батько приєднався до захисту наступного дня, а брат – на початку березня. Дружина та мати змогли виїхати з Чернігова лише 5 березня після численних труднощів і погроз.
Бій у Лукашівці
Підрозділ Олексія брав участь в обороні Чернігова, а вирішальним став бій у Лукашівці, за 19 км від міста. Українські військові стримували п’ятитисячний наступ росіян за підтримки 35 танків і піхоти. У селі було 140 українських солдатів, лише 68 з яких залишалися боєздатними.
Олексій отримав поранення в щелепу, голову, плече та ногу, проте продовжував відстрілюватися. Після вибуху на міні він усвідомив, що росіяни можуть звинуватити його у підбитті техніки, тож сховався у болотистій місцевості на 12 годин. Потім 16 годин пробирався до тилу, двічі стикаючись з ворогами, залишаючись непоміченим.
9 березня 2022 року в Лукашівці загинув його батько, рятуючи інших солдатів. Олексій не був свідком цього, але дізнався про трагедію від побратимів і інших полонених.
Полон і катування
Його захопила в полон місцева жінка, повідомивши про пораненого солдата росіянам. Спочатку його відвезли в штаб в селі Іванівка, де його допитував російський генерал, потім – у катівню в селі Вишневе Ріпкинського району, що неподалік кордону з Білоруссю.
У перші дні Олексія піддавали тортурам: роздягали, били, підвішували над іншими полоненими та не годували. Постійні побиття, електричний струм, відсутність сну, голод і страх стали його новою реальністю. Йому вирвали зуби, зламали ніс і хребти, а м’язи плечей були відірвані. Олексій пережив голодні знущання і їв мильні стружки, плісняві продукти, щурів та туалетний папір, аби вижити.
У Курському СІЗО №1 полонених били по всьому тілу, а в колонії міста Донськой Тульської області кількість побоїв зростала до 20 разів на день. Камери були переповнені, холодні, з тонкими матрацами й жахливою їжею, а душ дозволяли один раз на тиждень. Карцер став справжнім випробуванням: 130 днів без нормальних умов, побиття струмом, голод і холод.
Виживання та психологічна боротьба
Щоб вижити, Олексій розробив план втечі, намагався зберегти психологічну рівновагу і постійно згадував слова батька: «Любов – це не померти заради когось, а вижити за будь-яку ціну». Ці думки допомагали йому пройти крізь найскладніші випробування.
Після 10 місяців полону, фізичних і психологічних тортур, його нарешті обміняли 31 грудня 2022 року. Вага чоловіка впала зі 102 до 62 кг, зріст зменшився на 7 см, ноги були опухлі, а права рука не могла нормально функціонувати через перебиті сухожилля.
Реабілітація та допомога іншим
Олексій розпочав довгий шлях відновлення: фізична реабілітація, психологічна підтримка, лікування травм. У 2024 році він став співзасновником благодійного фонду «Ціна свободи», який надає допомогу полоненим, їхнім родинам та дітям загиблих захисників.
Він також написав автобіографічну книгу Jingle Bellz, де детально описав свій полон та переживання. Книга пройшла медичну експертизу в Латвії і була переведена українською та латиською мовами. Ця книга дозволяє читачам відчути емпатію, замислитися над війною та життям у цілому.
Визнання
На кінець 2025 року Олексій став першим лауреатом Премії імені Ігоря Козловського – відзнаки за утвердження людської гідності.
«Найболючіше – бути забутим тими, за кого готовий померти», – підсумовує він.
Слова батька, проголошені перед відправленням на фронт, допомогли йому вижити й надалі боротися, а вже сьогодні вони надихають інших: через книги, фонд і громадську діяльність Олексій ділиться історією виживання та мужності, яка стала його життєвим кредо.
Фото: Українська правда, Олексій Ануля, jingle.bellz.book
Створено за матеріалами: kyivschina24.com